загрузка...

Про відшкодування судових витрат у кримінальному процесі (порівняльний аналіз законодавства України і ФРН)

Перепадя О.

Під судовими витратами ми розуміємо витрати органів дізнання, попереднього слідства та суду під час здійснення ними провадження у тій або іншій справі, профінансовані з державного бюджету, тобто фактично витрати держави. Про зазначене вище йдеться і у КПК ФРН (в редакції 1987 p., з наступними змінами). Витратам, пов´язаним зі здійсненням кримінального процесу, присвячено § 464—473 другого розділу «Процесуальні кошти» книги VII «Виконання покарання та процесуальні кошти». Відповідно до § 464-а КПК ФРН процесуальними коштами є державні збори та витрати державної каси. Характерним для кримінального процесу ФРН є те, що відшкодовуватись повинні не лише прямі витрати державної каси, тобто держави. До процесуальних належать також кошти, витрачені при підготовці державної скарги , і кошти, пов´язані з виконанням правових наслідків злочину (§ 465 КПК ФРН). Згідно з § 465 КПК ФРН обвинувачений зобов´язаний відшкодувати процесуальні кошти тому, що ним було вчинено діяння, за яке він був засуджений або до нього були застосовані заходи покращання його становища чи забезпечення безпеки. Зі змісту цього параграфа випливає, що засудженням є також умовне засудження та той випадок, коли суд відмовляється від застосування покарання. Висловимо деякі міркування з приводу того, чи є обґрунтованим стягнення судових витрат з засудженого у нашій державі. Відповідно до Конституції України за належні умови життя людини відповідає держава Серед функцій, які вона виконує для цього, розрізняють соціальну, зокрема здійснення заходів щодо задоволення соціальних потреб людей, ідеологічну, пов´язану з організацією освіти, підтримкою науки, культури тощо, а також правозахисну, зокрема діяльність держави по захисту прав і свобод людини та громадянина. Однак у силу загальновідомих причин забезпечити належні умови життя широким верствам населення України наша держава поки що не може. Тому висновки кримінологів щодо детермінант деяких видів злочинності можна пов´язати з незадовільною діяльністю держави. Так, корисливу злочинність, зокрема, детермінують загальна деморалізація особи, зумовлена поширенням алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, відсутністю легальних джерел для її нормального існування. Насильницьку злочинність породжують статева розбещеність, сповідування шкідливих звичаїв, традицій, соціальна пасивність частини населення, низька ефективність діяльності державних та громадських інститутів по запобіганню сімейно-побутовим конфліктам. Отже, однією з основних причин вчинення особою злочину у деяких випадках є незабезпечення державою цієї особи тим, чим вона має її забезпечувати. Держава повинна забезпечувати нормальну роботу своїх органів, зокрема правоохоронних. Однак, на думку майже 100% опитаних у 1996 р. слідчих підрозділів МВС і прокуратури, вони не мають належних умов для ефективної роботи. Існують проблеми із забезпеченням навіть найнеобхіднішим: криміналістичною технікою, транспортом, юридичною літературою тощо. Нині ситуація дещо змінилася на краще, але не настільки, щоб говорити про те, що проблему вирішено. Так, для ефективного проведення багатьох видів експертиз необхідно використовувати новітні методики і досягнення в галузі криміналістики, а навантаження на кожного фахівця, наприклад, при УМВС України в Харківській області, становить у середньому 250 експертиз на рік. Отже, деякі судові витрати обумовлені незадовільним рівнем проведення попереднього розслідування, що, у свою чергу, пов´язане з неспроможністю держави створити умови для нормальної роботи слідчих. У зв´язку з цим постає питання: якщо держава побічно винна у тому, що судові витрати становлять значні суми, чи можна вимагати від засудженого відшкодування понесених нею витрат, навіть на підставі того, що він винний у вчиненні злочину? Проте не треба забувати, що держава не мала б клопоту, пов´язаного з діяльністю правоохоронних органів, якби не було осіб, які вчинюють злочини. Звинуватити у ситуації можна кого і що завгодно. Але той факт, що злочин вчинено конкретною особою, детерміновано не тільки «непрямою винністю» держави, а й деформацією потреб цієї особи, її викривленими поглядами тощо, залежить лише від неї. Адже злочинцям завжди можна протиставити правослухняних громадян, яких, до речі, у суспільстві більше. Саме тому ми вважаємо, що усі витрати, зроблені державою в особі її правоохоронних органів під час попереднього розслідування та судового розгляду справи, мають відшкодовуватися обвинуваченим, підсудним, засудженим. Ми вказали на три різновиди статусу особи, яка вчинила злочин, у кримінальному процесі, оскільки вважаємо, що суд повинен (а не лише має право, як це зазначено, наприклад, у ч. З ст. 93 КПК України) стягнути з цієї особи судові витрати, якщо справа була закрита за обставин, що не виключають її винності, на будь-якій стадії кримінального процесу. Це, зокрема, може стосуватися примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим. Причому ми розглядаємо його не в контексті п. 6 ст. 6 і ч. 1 ст. 27 КПК України, а як підставу для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачену ст. 43 проекту нового КК України, поданого до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України і прийнятого у першому читанні 10 вересня 1998 р.6. На нашу думку, у разі примирення обвинуваченого з потерпілим на стадії попереднього розслідування будуть усі підстави закрити кримінальну справу без судового розгляду. За таких умов відшкодовувати судові витрати повинен буде саме обвинувачений7. Вважаємо, що ст. 91 КПК України, зокрема п. З, сформульована досить чітко, щоб витлумачувати її на користь відшкодування правоохоронним органам усіх витрат, зроблених ними при провадженні у кримінальній справі, засудженим. У цілому за німецьким кримінально-процесуальним законодавством кошти не диференціюються за видами процесуальних витрат. Лише у § 464-Ь КПК ФРН йдеться про те, що розмір коштів, які мають бути відшкодовані одним учасником процесу іншому, встановлюється судом першої інстанції за заявою учасника процесу, а у § 464-с — про те, що відшкодування витрат на перекладача покладається на засудженого. Щодо положення п. З ст. 91 КПК України, то, на наш погляд, з урахуванням Конституції України необхідно висловити суттєві зауваження до його змісту. Йдеться про принцип змагальності у судочинстві (зокрема у кримінальному процесі), проголошений п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України. Загальновизнаним є те, що принцип змагальності передбачає розмежування функцій судочинства на обвинувачення, захист і вирішення справи. Суд має виконувати покладену на нього функцію вирішення справи. Від нього вимагається неупереджене ставлення до сторін і відмова від дій, які можуть бути витлумачені як обвинувальні8. З урахуванням змісту принципу змагальності уявляється неправильною думка авторів коментаря КПК України про те, що під іншими витратами у п. З ст. 91 треба розуміти витрати слідчих органів та суду, безпосередньо пов´язані зі збиранням і дослідженням доказів винності підсудного . Адже, крім здійснення зазначених дій, і слідчі органи, і суд мають забезпечувати правильне застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний (ст. 2 КПК України). А це означає, що слідчий до складення обвинувального висновку не є виключно «стороною обвинувачення»10 і має досліджувати також обставини, які можуть свідчити про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого. Саме тому, на нашу думку, необхідно покладати на засудженого відшкодування витрат, пов´язаних з дослідженням обставин, що могли мати виправдувальне щодо нього значення, але такими не виявилися, не ставши водночас й доказами його вини. У абз. 2 § 465 КПК ФРН з цього приводу зазначено, що відшкодування витрат під час здійснення слідчих дій, пов´язаних зі встановленням обставин, що свідчать про невинуватість особи, які результувалися на користь обвинуваченого, суд частково або повністю має покладати на державну касу. На наш погляд, примирення можна розглядати як юридичне дійсне у разі відшкодування потерпілому шкоди, вчинення на його користь інших дій та досягнення з ним миру (порозуміння). Правомірно вчинене примирення може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання чи для пом´якшення останнього (про це, наприклад, див.: Г р и щ у к O.B. Юридичні наслідки примирення між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим // Державно-правова реформа в Україні. — К., 1997. — С. 285—288. У контексті зазначеної новели проекту нового КК України варто також підкреслити, що у ході опитування суддів та працівників прокуратури у м.Києві з приводу їх ставлення до доцільності існування у новому КК України норми про примирення були висловлені міркування щодо співвідношення виконаної роботи по розкриттю злочину, зокрема використаних матеріальних засобів (папір, бензин тощо) та моральних затрат (робочий час тощо), і наслідків примирення, зокрема відшкодування потерпілому шкоди та застосування до особи, яка вчинила злочин, пом´якшених правових наслідків. З точки зору опитаних, засобів, наданих державою, не вистачає для забезпечення нормальної діяльності правоохоронних органів. Тому використання їх для вирішення справ, які через певний проміжок часу завершаться примиренням, не є рентабельним. З урахуванням сказаного вище ми пропонуємо запровадити поняття «фактор дійсності примирення». Таким фактором може бути, наприклад, сплата до бюджету 20% від розміру шкоди, що відшкодовується потерпілому. На думку опитаних, яку ми підтримуємо, проблема матеріального забезпечення правоохоронних органів є проблемою сьогодення. Тому потреба у застосуванні такого фактора дійсності примирення відпаде тоді, коли держава буде здатна на належному рівні матеріально забезпечувати діяльність органів прокуратури та суду. На користь того, що на засудженого повинно покладатися відшкодування усіх витрат держави, пов´язаних з провадженням у кримінальній справі, свідчить і принцип цивільного судочинства, згідно з яким витрати, за деякими винятками, покладаються на сторону, яка програла справу. У разі виникнення кримінально-правових відносин їх суб´єктами стають, з одного боку, держава, а з другого — злочинець. Тому засуджений, як той, що «програв», мусить відшкодувати державі її витрати при провадженні у справі. Звичайно, гіпотетичне можна уявити випадки зловживань при визначенні сум, витрачених на здійснення тих або інших слідчих дій. Тому, на наш погляд, доцільно визначити (не обов´язково у законі) ті умови, додержання яких є підставою для відшкодування судових витрат. Зокрема, мають відшкодовуватись кошти, виплачені особам, які брали участь у справі, у зв´язку з їх явкою за викликом до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду виходячи з припущення того, що вони використовували найдешевший вид транспорту та найрентабельнішу можливість для прибуття (відбуття) за викликом до відповідних правоохоронних органів, а також кошти, витрачені на пересилання справ за звичайними поштовими тарифами, за винятком тих випадків, коли пересилання за підвищеними тарифами було обумовлено потребою в цьому. Окремі зауваження викликають положення ч. 4 ст. 47 та ч. 6 ст. 93 КПК України. Можливість покладання відшкодування витрат держави на засудженого тоді, коли оплата праці захисника по поданню юридичної допомоги була проведена за рахунок держави через мало-забезпеченість підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, уявляється алогічною. Особа навряд чи буде в змозі відновити власну матеріальну забезпеченість в умовах кримінального провадження проти неї. Крім того, засудження не сприяє збагаченню. На нашу думку, випадки малозабезпеченості засудженого, а також скрутного матеріального становища немалозабезпе-ченого засудженого повинні регулюватися чіткою диспозитивною нормою про те, що суд має право залишити судові витрати за державою. Повернімося, однак, до законодавства ФРН. На наш погляд, варто наголосити на тому, як за КПК ФРН відшкодовуються процесуальні кошти у разі винесення виправдувального вироку, оскільки згідно з вітчизняним законодавством за таких умов судові витрати відносяться на рахунок держави. Відповідно до абз. 2 § 467 КПК ФРН відшкодування коштів, витрачених внаслідок винної неуважності обвинуваченого, покладається на нього. Згідно ж з абз. З цього параграфа витрати обвинуваченого не покладаються на державну касу, якщо порушення кримінальної справи було пов´язане з його заявою про вчинення злочину, щодо якого судом було винесено виправдувальний вирок. Крім того, суд відмовляється від покладання на державну касу відшкодування процесуальних коштів, якщо порушення кримінальної справи було пов´язане з тим, що обвинувачений сам себе обмовив або свідомо замовчував існування обставин, які його виправдовували. Якщо прокуратура відкликає державну скаргу з суду і зупиняє провадження у справі за її заявою або заявою обвинуваченого, суд покладає відшкодування процесуальних коштів на державну касу (абз. 1 § 467-а КПК ФРН). У разі завідомо неправдивої заяви про злочин відшкодування процесуальних коштів (навіть при позасудовому провадженні) покладається на заявника. Якщо справа ще не надійшла до суду, рішення про відшкодування цих коштів за заявою прокуратури приймається тим судом, до компетенції якого мав би належати розгляд справи (§ 469 КПК ФРН). При відмові від заяви про пред´явлення обвинувачення процесуальні кошти відшкодовуються обвинувачем. Водночас вони можуть бути відшкодовані обвинуваченим, якщо він виявляє готовність до цього, або державною касою, якщо суд прийме рішення про неправомірність покладення цих витрат на заявника (§ 470 КПК ФРН). Що стосується приватних обвинувальних скарг, то треба зазначити, що відшкодування процесуальних коштів покладається на обвинуваченого або на приватного обвинувача (скаргоподавця) у разі виправдання обвинуваченого або закриття кримінальної справи (§ 471 КПК ФРН). З цих же позицій виходить і КПК України (ч. 4 ст. 93). Доцільно також звернути увагу на випадки безуспішного оскарження рішень, визначені у § 473 КПК ФРН. За загальним правилом відшкодування процесуальних коштів, пов´язаних зі скаргою, яку було відкликано або у задоволенні якої було відмовлено, покладається на того, хто подав таку скаргу. Якщо її подав обвинувачений, на нього покладаються також усі витрати особи, яка виступала у справі як співобвинувач (побічний скаргоподавець). Якщо ж скаргу подав співобвинувач, то на нього покладаються усі пов´язані з нею витрати обвинувача. Коли прокуратура подала скаргу не на користь обвинуваченого і її було відкликано або у задоволенні цієї скарги було відмовлено, відшкодування витрат покладається на державну касу. Це має місце й тоді, коли прокуратурою було подано скаргу на користь обвинуваченого і вона була задоволена. Зазначимо, що в абз. 3 § 464 КПК ФРН передбачена можливість оскарження рішення про визначення розміру процесуальних коштів, які підлягають відшкодуванню. Вважаємо, що питання відшкодування судових витрат є сьогодні в Україні актуальним з огляду на різні фактори: матеріальне становище населення, стан забезпечення діяльності правоохоронних органів, чинні положення КПК, розробка нового кримінально-процесуального Закону. У проекті КПК України, на нашу думку, цьому питанню приділено недостатню увагу. Уявляється, що в новому Законі треба детально визначити загальні та виняткові умови відшкодування судових витрат. Рекомендовано до друку відділами кримінального та виправно-трудового законодавства і конституційного законодавства та державного будівництва Інституту законодавства Верховної Ради України.