Теорії питання соціального порядку » Info-Pressa.com
загрузка...
Для гостей и жителей Одессы предлагаем нашу услугу автопрокат недорого с быстрым оформлением.
Персонал » 2007 » № 1

Теорії питання соціального порядку

Полулях В.

Сучасне українське суспільство, яке перебуває у перехідному стані, об´єктивно потребує стабільної організації соціального життя. Прогресивні начала в економіці і політиці, особливо безпека і захист власності, інвестування виробництва та розвиток культури залежать від суспільного порядку, який підтримує влада.

Однак стабільність може бути характерною не лише для позитивного соціального порядку. Наприклад, стагнація у національному виробництві і тривале безробіття, як поразка українського суспільства на першому етапі розвитку у 1990-х роках, а також досить невиразна політика національного та державного будівництва, безініціативність суб´єктів стратегічного суспільного управління сприяли стану нестабільності на сучасному етапі. Даремно сподіватися, що суспільство, перебуваючи у стані системної кризи, самостійно перебудується та вдосконалиться. Вихід із кризи передбачає великі культурні досягнення у технології, соціальному устрої, духовній сфері.

Вирішення проблем соціального розвитку пов´язане насамперед із поняттям природи та реальним установленням нового соціального порядку, коли інновації і традиції збалансовані і не спричиняють у суспільстві негативних протиріч.

У сучасній українській науці немає чіткого визначення поняття «соціальний порядок», — яким він повинен бути в новій Україні, яких цінностей слід дотримуватися, які механізми використовувати для регулювання і контролю, щоб розбудувати «нормативні» суспільні відносини.

Мета цього дослідження: визначити перелік питань та методи аналізу «порядку» в сучасному стані нашого суспільства, його зв´язок з іншими процесами та діями, які суперечать його сьогоденній трансформації.

Найповніше соціальний порядок дослідив Т. Парсонс у теорії соціальних систем. Він розрізняв два аспекти: «порядок у символічних системах, який дає можливість комунікації, і порядок у взаємному відношенні мотиваційної орієнтації, а також нормативний аспект очікування. Ці аспекти є формами стандартної ціннісної орієнтації, які становлять особливу частину культурної традиції соціальної системи» [13, с. 147–148].

За Парсонсом, соціальний порядок — це не-випадковість соціальної взаємодії індивідів, соціальна система, у якій індивіди визнають визначені стандарти, цінності, практичні способи поведінки та діють найбільш упорядковано. Це дає змогу підтримувати всередині соціальної системи «великий та складний баланс», забезпечуючи соціальну рівновагу. «Існує два основні засоби, за допомогою яких зберігається соціальна рівновага, і внаслідок відмови від одного із двох виникає порушення рівноваги». Перший засіб — це «соціалізація», другий — «соціальний контроль», тобто всі способи підтримки порядку серед людей. Що стосується самого «порядку», то це така типова дія, яку чекають і схвалюють у соціальній системі [13, с. 153].

Парсонс визнав, що не впорався з двома проблемами у межах своєї систематичної і загальної теорії соціальної системи. Перша — «як можна пояснити існування соціальної рівноваги зі всією соціалізацією і контролем, коли хтось виходить за її межі?» і друга проблема — «як пояснити соціальні зміни, тобто історію?» [13, с. 154].

Схожі труднощі, на наш погляд, спричинені недосконалим соціологічним підходом до проблеми становлення соціального порядку. Справа, мабуть, не в обмежених можливостях парсонівської теорії, а в досягненні межі розуміння сучасною соціологічною наукою.

Поділяючи аксіологічний підхід до визначення механізмів соціального порядку, З. Бауман вважає, що становлення порядку означає маніпуляцію можливими подіями. Кожен порядок має свої цінності, які є його обов´язковою частиною. «Жоден опис порядку не може не мати цінності. Кожен порядок — це лише один із багатьох засобів зміни можливого, який має певну перевагу перед іншими». Учений підсумовує: «Як тільки порядок надійно встановлюється, ми “забуваємо” про цю істину і сприймаємо її як одну з можливих» [1, с. 154].

Механізм, який забезпечує «збіг» між структурами соціальної реальності і культурно врегульованою поведінкою, Бауман називає «культурним кодом» [1, с. 158].

Він вважає, що «їжа і одяг необхідні для створення і побудови особливого, штучного “рукотворного” соціального порядку» [1, с. 165].

Ч. Міллс у статті «Висока теорія» критикує слабкі місця теорії Парсонса і його послідовників. Те, що Парсонс та інші теоретики називали «ціннісними орієнтирами» і «нормативною структурою», належить, — зазначає Міллс, — до символів узаконення влади. Керівники намагаються виправдати своє управління інститутами, пов´язуючи його з вірою у моральні символи, священні проблеми, юридичні формули, ніби їх влада є необхідним наслідком цього. Ці центральні концепції можуть апелювати до волі Бога чи богів, до «голосу більшості», «волі народу», «аристократії таланту і багатства», «божественного права королів» або до умовної екстраординарної обдарованості самого правителя [11, с. 157].

Усе вирішує, підкреслює А. Зинов´єв, співвідношення сил. А сили вигадують теоретичне пояснення для своїх дій [8, с. 120–121].

У розвитку соціології, вважає Міллс, проблему порядку визначали по-різному, найбільш слушно називати її проблемою соціальної інтеграції. Між двома її основними типами — «загальною системою цінностей» і нав´язаною зверху дисципліною — існують різноманітні форми соціальної інтеграції. Західні суспільства, як правило, мають різні «ціннісні орієнтації», а їх поєднання забезпечують різні умови узаконення і примусовості. «Це може бути правильним для будь-якого інституційного порядку, а не тільки політичного й економічного» [11, с. 159, 162–163].

Немає однакової відповіді на питання, що об´єднує соціальну структуру, бо соціальні структури розрізняються за ступенями і видами їх поєднання. Типи соціальних структур — це різні способи інтеграції. Міллс вважає, що існує можливість успішно аналізувати типи соціальних структур через поняття інституціонального порядку: політичного і спорідненого — воєнного і економічного, а також релігійного. Треба визначити кожен із них так, щоб розрізнити їх межі у певному історичному суспільстві, щоб визначити, як кожен із них стосується інших, тобто з´ясувати, як вони укладені в соціальній структурі.

Принцип інтеграції — основне узаконення суспільства, вільна ініціатива незалежних конкуруючих людей у кожному інституцій-ному порядку.

Принцип абсолютного і магічного керівництва в системі суворої ієрархії широко пропонований у соціальній структурі, яка значною мірою поєднана із системою злочинного кар´єризму і політичного рекету [11, с. 163–165].

У зв´язку із структурним аналізом зазначених вище моделей соціальної інтеграції і виявленням засад порядку в суспільстві цікава позиція Р. Парка, який у межах екологічного підходу в суспільствознавстві пропонував таку схему ієрархії суспільних відносин [3, с. 64]:

•     соціальний порядок (4),

•     політичний порядок (3),

•     економічний порядок (2),

•     екологічний порядок (1).

Інша позиція К. Поланьї, він вважає, що «економічний порядок завжди є функцією соціального, де другий забезпечує перший» [3, с. 14].

Деякі дослідники, зокрема, Ж. Падьоло, не мають претензій до існуючих течій (теорія панування, утилітаристський і нормативний підходи), прагнуть об´єднання способів інтерпретації проблеми порядку.

Ж. Падьоло визначає соціальний порядок як систему відносин, що встановлюються між індивідами і групами. Соціальний порядок завжди є феноменом, у якому переплетене те, що передбачається. Саме такий характер соціального порядку, як відповідь на різноманітні відчуття невизначеності, характеризує соціальні відносини.

На думку Ж. Падьоло, для того, щоб зрозуміти, як установлюється соціальний порядок, потрібно побачити, як і за яких умов установлюються відносини. Пропонована відповідь є специфічною інтерпретацією поняття «соціальні дії» [3, с. 108–109]. Дослідник виділяє чотири фундаментальні процеси соціального порядку: обмін, влада, консенсус і конфлікт.

Ідея влади передбачає особливу форму відносин обміну між індивідами і групами. «Влада — це стратегія, яку “я” практикує щодо “іншого”, щоб у будь-якому випадку добитися від нього сприяння в реалізації цілей» [13, с. 121–122].

Основна стратегія, яка працює, щоб струк-турувати відносини влади, полягає в тому, що соціальні діячі або маніпулюють феноменами солідарності і кооперації, або прагнуть встановити і відтворити асиметричні відносини.

Ж. Падьоло пропонує нове поняття консенсусу, далеке від традиційних уявлень про нього. Він не зводить консенсус до згоди індивіда. Якщо в ситуації консенсусу включені в дію феномени взаємного сприйняття, то існування згоди не гарантує існування консенсусу. Останній наявний тоді, коли взаємні сприйняття соціальних діячів узгоджуються ставленням до проекту — чи то сприйняття спонтанні, чи то зроблені як наслідок спроб і помилок.

Такий погляд дає змогу робити типологі-зацію консенсусів. Ж. Падьоло описує типологію, де принцип більшості (прийнятий за показник групи) перебуває в стані консенсусу.

Згідно з цією типологією існує монолітний консенсус — плюралістична поведінка; розбрат — помилковий консенсус.

Конфлікти виникають у взаємній залежності індивідів і груп. Окрім чинників взаємної залежності у сфері діяльності, конфліктам сприяє антагонізм цілей і суперечки, які є причиною придбання або використання ресурсів. «Конфлікти виявляються в тих зонах діяльності, звідки можна сподіватися блокуючих маневрів» [13, с. 124].

Конфлікти розгортаються тоді, коли соціальні діячі змінюють свої переваги, змінюються ставки, втручаються нові учасники, зростає напруженість або поширюється ворожість. Унаслідок конфлікту соціальні діячі можуть переоцінювати ресурси, супротивників і альтернативні дії, випробовуючи на собі самореалізацію власних уявлень про конфлікт тощо.

Термін «соціальна боротьба», вважає Ж. Падьоло, належить до конфліктів, які стосуються фундаментальних засад організації співтовариства. Майбутнє конфлікту залежить від взаємних уявлень про перемогу або поразку, сконструйованих супротивниками. А розгортання боротьби — від здатності лідерів оцінювати вигоди і незручності конфліктних відносин «робити так, щоб у групі превалювали настрої покласти край конфлікту» [13, с. 125].

Соціальна боротьба, зазначає Ж. Падьоло, найчастіше супроводжується наслідками, яких ніхто не очікував. Боротьба змінює і діячів, і існуючу систему дій.

Ще одним важливим моментом аналізу є введена М. Вебером відмінність легітимності і легальності існуючого соціального порядку.

Першу — легітимність він застосовував для характеристики соціального порядку, що характеризується престижем, через який він диктує індивідам, включеним у нього, обов´язкові вимоги і встановлює зразок поведінки.

Щодо терміна «соціальний порядок» у західній соціології, то його використовували не всі її представники. Це пов´язано, мабуть, передусім із тим, що деякі соціологи замінювали його термінами «соціальна стабільність», «соціальна рівновага», «соціальна інтеграція».

Р. Парк вважав, що соціальний порядок — це  модель,  необхідна   для   колективного життя в умовах конкуренції і конфлікту [2, с. 132].

За Т. Парсонсом, «соціальний порядок» — це лише невипадковість соціальної взаємодії людей [9, с. 160].

М. Вебер визначав соціальний порядок як спосіб розподілу почесних символів [12, с. 152].

Ч. Міллс вважав найбільш плідною постановку проблеми соціального порядку як проблему соціальної інтеграції [11, с. 162–163].

Ж. Падьоло визначає соціальний порядок як організовану систему відносин між індивідами і групами [13, с. 109].

У низці соціологічних напрямів простежується зростання інтересу до етичних аспектів соціального порядку. Тут потрібно зазначити важливе значення «Теорії справедливості» (1971) Дж. Ролза, в якій він спробував розробити мінімально необхідні загальні принципи справедливості, які могли б бути підвалиною «добре організованого суспільства», побудованого на демократичних основах [7, с. 27].

Вітчизняні науковці проблему соціального порядку ще практично не досліджували, тому немає спеціальних монографій і навіть статей, присвячених цій проблемі. Визначення «соціальний порядок» немає і у словниках. Проблема соціального порядку в новій соціологічній літературі в основному проаналізована в навчальних посібниках із соціології.

М. Комаров, наприклад, ототожнює соціальний порядок із соціальною інтеграцією. «Забезпечення і підтримка соціального порядку або, іншими словами, соціальної інтеграції суспільства є однією зі сторін функціонування культури, яка за допомогою цінностей і символів об´єднує людей у соціальне ціле» [10, с. 242].

Він також вважає, що першою функцією держави є забезпечення соціального порядку, стабільності і стійкості суспільства.

С. Фролов вбачає в соціальному порядку систему, яка включає: індивідів, взаємозв´язок між ними, звички, звичаї, що діють непомітно і сприяють виконанню роботи, яка необхідна для успішного функціонування цієї системи [15, с. 332].

Ю. Волков та І. Мостовая визначають соціальний порядок як взаємодію між особою і соціальною структурою. Конкретизувати цю позицію можна так: «Соціальні порядки, як розмітка соціального простору, бар´єри і канали соціальних переміщень, правила дотримання і порушення соціальної диспозиції — встановлюють і підтримують самі люди» [5, с. 80, 220].

Теоретичний інструментарій соціального порядку дає змогу обґрунтовано проаналізувати соціальну систему взаємовідносин між індивідами і групами, суспільством і державою, а також братися до аналізу процесу становлення нового соціального порядку в Україні, що означатиме пошук загальних принципів, законів, моделей взаємовідношення індивідів із соціальною структурою.

Література

1. Бауман З. Мыслить социологически. — М., 1994.

2. Баразгова Е. С. Американская социология (Традиция и современность). — Екатеринбург — Бишкек, 1997.

3. Баньковская С. П. Ведущие теоретики чикагской школы. Идеи и подходы // История теоретической социологии. Т. 3. — М., 1998.

4. Вебер М. Основные понятия стратификации // Социологические исследования. — 1994.

5. Волков Ю. Г. , Мостовая И. В. Социология. — М., 1998.

6. Городяненко В. Г., Гілюн О. В., Демічева А. В. та ін. Соціологія. Підручник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2003.

7. Ролз Джон. Теорія справедливості. — К.: Основи, 2001.

8.   Зиновьев А. А. Посткоммунистическая Россия. — М., 1996.

9.   Ковалёв А. Д. Формирование теории действия Толкотта — Парсонса // История теоретической социологии. Т. 3. — М., 1998.

10. Комаров М. С. Введение в социологию. — М., 1994.

11. Миллс Ч. Високая теория // Американская социологическая мысль. Тексты. — М., 1994.

12. Радаев В. В. Экономическая социология. — М., 1997.

13.   Трущенко О. Е. Реферат книги Ж. Падьоло «Социальный порядок: принципы социологического анализа» // Современные социологические теории общества. — М., 1996.

14.   Тульчинский М. Наукометрический анализ «развития социологии» в начале 90-х годов (по библиографической базе ИНИОН) // Социологические исследования. — 1994. — № 6.

15.   Фролов С. С. Основы социологии. — М., 1997.