Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу) » Info-Pressa.com
загрузка...

Верховенство права як соціально-природний феномен (контури ідеалу)

РАБІНОВИЧ П.

У статті подається одна з можливих інтерпретацій феномену верховенства права. А саме: верховенство права — це взаємоузгоджене існування та взаємоузгоджена реалізація основоположних («природних») прав та обов´язків людини, соціальних спільнот, об´єднань й усього суспільства.

Аннотация. В статье излагается одна из возможных интерпретаций феномена верховен­ства права. А именно: верховенство права — это взаимосогласованное существование и взаимосогласованная реализация основоположных («естественных») прав и обязанностей человека, социальных общностей, объединений и всего общества.

Ключевые слова: верховенство права, основоположные права человека, основоположные обязанности человека, основоположные права социальных общностей и объединений.

Rabinovych Р. М. Rule of Law as Socio-Natural Phenomenon (Contours of Ideal) Annotation. In the article one of possible rule of law phenomenon interpretations is being given. It is namely substantiated that rule of law is mutually consistent existence and mutually consistent realization of fundamental («natural») rights and obligations of human being, its communities, asso­ciations and society in general.

Keywords: rule of law, fundamental rights, fundamental obligations.

Відтоді як вперше в українській історії у Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві «ви­знається» і «діє» принцип верховенст­ва права (ст. 8), перед вітчизняною філософією права й загальною тео­рією права постало нове актуальне завдання: осягнути, розкрити сутність того феномену, який відображено зазначеним терміно-поняттям.

Тому й однією з сучасних знакових тенденцій розвитку вітчизняної юрис­пруденції стала інтенсифікація загаль­нотеоретичних досліджень явища і по­няття верховенства права. Щодо цієї проблеми помітно зросла кількість на­укових публікацій (в Україні нині їх нараховується вже понад двісті!), проводяться спеціальні конференції, захищаються дисертації. Й у зарубіж­ному правознавстві інтерес науковців до неї не вщухає [1].

Ця тенденція стимулюється зокре­ма й тим, що принцип верховенства права — після анонсування його у Конституції України — почав фіксува­тися й у деяких інших вітчизняних за­конодавчих актах (зокрема у ст. 2 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., ст. 8 Ко­дексу адміністративного судочинства України). А поняття «верховенство права» стало використовуватись та­кож в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та іноді й інших судових органів.

Прикметним є те, що верховенство права досліджується зазвичай «у парі» з правовою державою. І це невипадко­во: адже такою державою нині вва­жається лише та, в якій панує, «верховенствує» право, — причому як явище позадержавне (не державно-вольове), а, так би мовити, загальносоціальне, соціально-природне.

У пропонованій статті спробую продовжити аналіз феномену верхо­венства права, розпочатий мною від­разу ж після прийняття Конституції України.

Вже тоді довелося висловити тезу про те, що верховенство права — це пріоритетність у суспільстві загально-соціальних («природних») прав люди­ни [2]. Пізніше цю ідею можна було зустріти й у працях інших вітчизня­них авторів.

Та згодом виявилось, що таке ро­зуміння означеного феномену є, на мою думку, дещо однобічним, непо­вним, а тому потребує корекції.

Підстави уточнення інтерпретації поняття. До цього висновку підвели результати подальших досліджень ряду інших філософсько- і загально­теоретично-правових проблем, так чи інакше дотичних до розуміння фено­мену верховенства права. З-поміж цих результатів відзначу, зокрема, такі по­ложення.

1.   «Природне» (за іншою, вважаю, більш адекватною термінологією — за-гальносоціальне чи соціально-природ­не) право — це певні можливості учас­ників суспільного життя, які є необ­хідними для задоволення їхніх біо­логічно, біосоціально й суто соціально обґрунтованих, за певних історичних умов, потреб, об´єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспіль­ства і забезпечені кожному з усіх суб´єктів одного й того ж виду відпо­відними обов´язками інших суб´єктів і суспільства загалом та збалансовані з потребами останніх, а також зумовлю­вані такими можливостями принципи й соціальні норми. Отже, «природне» право складається із загальносоціаль-них, позадержавних можливостей (свобод), обов´язків, принципів та норм. Причому саме загальносоціальні можливості (свободи) суб´єктів, відоб­ражені у відповідних принципах та нормах, якраз і становлять буттєву, онтичну сутність загальносоціального («природного») права. Вони є суб´єк­тивними загальносоціальними права­ми, які в межах певного суспільства мали би бути, в ідеалі, загальними та потенційно однаковими для всіх суб´єктів одного й того ж виду.

2.   Загальносоціальні обов´язки лю­дини та інших суб´єктів — це необ­хідність їхньої певної поведінки (діяльності), об´єктивно зумовлювана конкретно-історичними потребами іс­нування й розвитку інших людей, соціальних спільнот і об´єднань, а та­кож усього суспільства та, зрештою, людства.

3.  Загальносоціальне («природне») право існує не тільки як індивідуаль­не, приватне (тобто як можливість кожної окремої людини), але й як ко­лективне, у певному сенсі публічне (тобто як можливості спільнот, об´єд­нань, суспільства).

4.  Якщо для демократичної, соціаль­ної, правової держави найвищою цінністю є людина (ст. З Конституції України), то для кожної людини найви­щою соціальною цінністю є суспіль­ство (формально уособлюване держа­вою). Адже тільки «з рук» суспільства людина може отримати усі основні бла­га, які є конче необхідними для її нор­мального існування й розвитку. І цю аксіологічну ситуацію, як видається, теж варто було б відобразити в Основ­ному Законі нашої держави.

З огляду на наведені положення як­раз і «визріло» уявлення про те, що верховенство права — це, по-перше, не стільки верховенство, так би мовити, статичних, «природних» прав людини, скільки їх реалізація, узгоджена з та­кими ж правами інших індивідів, людських спільнот, об´єднань й усього суспільства; а по-друге, реалізація не тільки таких прав, а й «природних» обов´язків.

Спробую обґрунтувати таке уяв­лення докладніше.

До оновленої дефініції. Нині є за­гальновизнаним фактом те, що цілком безмежних, «абсолютних» прав люди­ни не існує. Цю обставину з достат­ньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнародних актах, які вважа­ються виразниками всесвітніх і регіо­нальних стандартів прав людини. Так, у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпечення прав інших, громадського порядку, за­гального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демокра­тичному суспільстві. Схожі положен­ня містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і куль­турні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текс­туальними особливостями, й у євро­пейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8-11).

З наведених положень випливає, що у назвах зазначених «обмежувачів» здійснення основоположних прав лю­дини фіксуються якраз загально-соціальні права (тобто природні со­ціальні можливості) і тих колективних суб´єктів суспільства, які у відносинах із кожною людиною виступають відпо­відно другою, протилежною стороною.

Такими суб´єктами є як суспільство загалом, так і його окремі частини — спільноти й об´єднання людей. А їх­німи правами, які забороняється пору­шувати будь-якій людині, є принаймні права на громадський порядок, на за­гальний добробут, на забезпечення суспільної моральності.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб´єкти зобов´язані не порушувати, не руйнувати права людини, такою ж мірою й індивіди, у свою чергу, зобов´язані не ушкоджува­ти права не тільки індивідуальних, а й колективних суб´єктів.

Отже, йдеться про те, що будь-чиї природні соціальні можливості (пра­ва) стають здійсненними лише за умо­ви виконання певними суб´єктами відповідних соціально-природних (загальносоціальних) обов´язків.

Природні соціальні права колек­тивних суб´єктів належать їм не «з ла­ски» якоїсь міжнародної чи націо­нально-державної структури, а зумов­люються сутністю таких суб´єктів як цілісних, якісно специфічних фено­менів утворень, формувань. Вони, відтак, є публічними соціально-при­родними правами. Права такого ґатун­ку належать, як зазначалось, не тільки суспільству в цілому, а й також різно­манітним його спільнотам (віковим, статевим, етнічним, класово-еконо­мічним, територіальним тощо) й об´єднанням людей. Права будь-якої частини соціально неоднорідного су­спільства є, вочевидь, різновидом теж публічних (групових, колективних) соціально-природних прав. І порушу­вати їх нікому не дозволяється.

То ж постає таке запитання: чи можна стверджувати про якусь «ієрар-хізацію», субординацію між усіма трьома зазначеними різновидами соціально-природних прав — індиві­дуальних, групових і суспільних? Тоб­то чи можна стверджувати про необ­хідність домінування якогось одного з них стосовно інших?

Якщо зважати на те, що здійснення прав будь-якого з означених видів не повинно руйнувати, утискати інші види прав, не може перешкоджати реалізації останніх, то відповідь на це запитання видається однозначно запе­речною. Іншими словами, жоден окре­мий вид соціально-природних прав (природних соціальних можливостей) не може бути безвинятково, безумов­но домінуючим, «верховним» стосов­но прав інших видів (вирізнених за­лежно від природи, від, так би мовити, онтичного статусу їхніх носіїв).

Права кожного з трьох означених видів обмежуються, головним чином, у їх змісті й обсязі, іншими різновида­ми соціально-природних прав. Отже, йдеться про змістову й обсягову взає­мозалежність, взаємообумовленість здійснення будь-чиїх соціально-при­родних прав, тобто про їхню взаємну узгодженість, збалансованість. Досяг­нення такого стану існування й реалізованості означених прав саме і давало б підставу констатувати, що у суспільстві встановлено верховенство права — верховенство, ясна річ, права «природного», загальносоціального.

Очевидним фактом видається й те, що будь-які соціально-природні пра­ва — саме з огляду на їх соціальну при­роду — не можуть здійснюватись, «не зачіпаючи», так чи інакше, прав (інте­ресів, потреб) інших суб´єктів. (Зга­даю відомий вислів одного з діячів доби європейського Просвітництва: «Ваше право розмахувати руками закінчується там, де починається ніс іншої людини».) Тому безпосереднім об´єктом згаданого «збалансовуван-ня», узгодження є насамперед обсяг («доза») взаємних обмежень прав різних учасників суспільного життя.

Отже, спираючись на викладені по­ложення, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верхо­венство права — це взаємозумовлене існування і взаємоузгоджена реалі­зація основоположних прав та обов´яз­ків (тобто природних соціальних мож­ливостей і необхідностей) людини, а також людських спільнот, об´єднань й усього суспільства. (Наведене поло­ження стосується й «природних» прав і обов´язків міжнародних спільнот, міжнародних об´єднань та усього люд­ства.)

Відповідно до цього, до речі, і пра­вову державу можна буде інтерпрету­вати як таку, в якій юридичними (дер­жавно-вольовими) засобами макси­мально забезпечується збалансована реалізація соціально-природних прав й обов´язків людини та інших суб´єк­тів соціуму.

Ідеальний правовий дороговказ.

Встановлення у суспільстві верховен­ства права у повному обсязі — постій­ного й повсюдного — є, радше, ідеа­лом, до здійснення якого має прагнути кожна держава, що намагається стати правовою, та й усі колективні суб´єкти соціуму, які прагнуть правового суспільства. Аби рухатись у цьому напрямі, у державі виголошується, за-декларовується визнання принципу верховенства права як однієї з осново­положних засад діяльності усіх її органів та інших суб´єктів суспільства. (Хоча саме закріплення такого прин­ципу, зрозуміло, ще не означає, що у суспільстві вже реально існує верхо­венство права.)

Цей принцип, задля його практич­но-регулятивного впливу, має бути ще конкретизований через опис емпірич­но фіксованих ознак певних соціаль­них явищ, в яких якраз і знаходитиме вияв верховенство права. Такими яви­щами можуть бути, скажімо, певні способи формування державних орга­нів, їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб´єктами та діяльність останніх, їхні документовані акти, пев­не співвідношення інтересів різних суб´єктів. Це підтверджується, зокре­ма, дослідженими мною підходами Європейського суду з прав людини до інтерпретації верховенства права [3].

Немає потреби докладно доводити, наскільки складним, а подекуди, мож­ливо, й проблематичними, є досягнен­ня означеного ідеалу, перетворення його на дійсність. (І чи не тому окремі з наших поважних науковців назива­ють верховенство права «міфом»?) Досить нагадати, що властива феноме­ну верховенства права «збалансова­ність» (прав, інтересів, потреб різних суб´єктів) є, власне, його оцінюваною властивістю і, відповідно, оціночною категорією, яка «приречена» неодно­значно, неуніфіковано витлумачува­тись і застосовуватись до конкретних ситуацій різними суб´єктами. Але суспільство в особі держави чи міжна­родних організацій задля того, щоб конституювати у кожному конкретно­му випадку остаточну змістовну оцінку стану збалансованості чи, на­впаки, незбалансованості конфлікту­ючих прав (конкуруючих інтересів), консенсусно створює певні інституції (зокрема суди), рішення яких із цього питання вважатимуться «останньою крапкою» і не підлягатимуть офіційному оскарженню, опротесту­вавше

На закінчення лише наведу досить вдале, як на мене, положення про вер­ховенство права, вміщене у ст. 2 чин­ного Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. У ній встановлюється, що «суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави». Тут, як вбачається, поняття верховен­ства права не обмежене правами лише людини й громадянина.

Отже, обстоювана мною наразі інтерпретація аналізованого феноме­ну значною мірою збігається із наведе­ним законодавчим приписом.

А останній, до речі, втілює, окрім іншого, презумпцію відповідності «природному» праву Конституції України й інших законів України — презумпцію, яка, однак, не належить до безумовно неспростовних...