Значення принципу інстанційності для організації судової системи України та європейських країн » Info-Pressa.com
загрузка...
クレイトエージェンシーシ.

Значення принципу інстанційності для організації судової системи України та європейських країн

Назаров І.

Інстанція, інстанційність — це процесуальні поняття, за допомогою яких у процесуальних кодифікованих актах визначається порядок розгляду (перегляду) судових справ. Але значення й зміст цих термінів є настільки важливими при визначенні структури судової системи, що необхідно говорити про існування принципу інстанційності як одного з організаційних принципів судової влади й розглядати його у взаємодії з іншими принципами побудови судової системи.

Окремі аспекти визначення та законодавчого регулювання судової інстанції та принципу інстанційності розглядалися у працях таких сучасних українських та російських вчених, як О. С. Захарова, Р. О. Куйбіда, І. Є. Марочкін, В. В. Молдован, С. В. Ромашкін,А.О.Селіванов, Н. В. Сібільова, В. С. Стефанюк, Д. П. Фіолевський, О. Ф. Фрицький, В. І. Шишкін, Н. С. Юзікова та ін. Але неоднозначна позиція законодавця щодо поняття «судова інстанція» та наявність різних поглядів у науковців щодо визначення принципу інстанційності обґрунтовують необхідність подальшого вивчення цього явища.

Розмежування інстанційності й ступінчастості

Стаття 6 Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. № 3018-Ш (далі — Закон) передбачає право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, оскаржувати судові рішення в апеляційному та касаційному порядку. Відповідно до ст. 12 Закону для забезпечення всебічного, повного та об´єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Ця норма свідчить про розуміння законодавцем судової інстанції як відповідного суду. Слід зауважити, що це небезперечна позиціяй існують різні точки зору з приводу того, що слід розуміти під термінами «інстанційність» і «судова інстанція».

Так, В. І. Шишкін вважає, що інстанційність є одним із принципів організації судового устрою і в переважній більшості країн судові системи організовані таким чином, що для кожної стадії судового провадження (інстанції) створені судові установи, до функціональної діяльності яких віднесено лише один із видів проходження справи [1].

І. Є. Марочкін під інстанційністю розуміє організацію судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня та зазначає, що інстанційна система є гарантією високої якості судочинства і забезпечує конституційне право на перегляд судового рішення [2].

Н. В. Сібільова вважає, що інстанційність — це поняття процесуальне і означає обсяг процесуальних повноважень суду щодо вирішення судової справи. Як обов´язкові умови для появи такого принципу називає: право учасників судового процесу на скаргу до вищестоящої судової інстанції та законодавче визначення наявності різних повноважень суду під час розгляду або перегляду однієї й тієї самої справи [3]. О. С. Захарова та В. В. Молдован судову інстанцію розглядають також як явище процесуальне та визначають її як стадію розгляду справи в суді з певною компетенцією [4].

Р. О. Куйбіда вказує на дві вимоги, для досягнення яких використовується принцип інстанційності: а) забезпечення правосудності судового рішення; б) забезпечення доступності і своєчасності судового рішення [5].

Основне призначення інстанційності, на думку С. В. Ромашкіна, — забезпечення законності й обґрунтованості прийнятих рішень, усунення порушень закону, що допускаються, відновлення справедливості. При цьому науковець підкреслює, що інстанційний взаємозв´язок судів не містить підпорядкованості нижчестоящих судів вищестоящим і не повинен допускати можливості здійснення впливу судів апеляційної й касаційної інстанцій на внутрішнє переконання судів першої інстанції [6].

Н. С. Юзікова судову інстанцію розглядає як судовий орган, що наділений відповідними процесуальними повноваженнями, які залежать від стадії судового процесу щодо розгляду, вирішення або перегляду цивільних, кримінальних, господарських та інших справ [7].

Аналіз окремих норм чинного законодавства України й точок зору представників юридичної науки і практики свідчить про необхідність провести чітке розмежування між принципами інстанційності й ступінчастості в побудові судової системи. У багатьох випадках між зазначеними принципами ставлять знак рівності або, характеризуючи принцип інстанційності, беруться до опису рівнів судової системи. Така позиція здається не зовсім обґрунтованою, оскільки тісний взаємозв´язок цих принципів не робить їх ідентичними.

Як уже зазначалося, принцип інстанційності—цебільшепроцесуальнепо-няття, ніж організаційне. І, говорячи про судову інстанцію, в першу чергу слід уявляти стадію розгляду справи в суді: слухається справа по суті чи вона переглядається в порядку апеляції або касації. Нині як в Україні, так і в більшості зарубіжних країн рідко один судовий орган виступає як одна судова інстанція. В основному це характерно для судів першого рівня, що розглядають справи по суті. Якщо говорити про суди другого рівня (в Україні це апеляційні), то багато з них можуть переглядати справи не тільки в порядку апеляції, а й у ряді випадків виступати як перша інстанція, розглядаючи справи по суті (п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону), а також як касаційна інстанція (пп. 2п.3 розд. УП Закону). Верховний Суд України, як і багато вищих судових органів зарубіжних країн, так само має можливість переглядати справи не лише в порядку касації, а й у порядку інших інстанцій. Тому, якщо розглядати судову інстанцію як сукупність судів, що мають певні повноваження, тощо до як першої, так і другої інстанції доведеться перелічити більшу частину судової системи країни. Таке розуміння поняття «інстанційність» лише ускладнює його й не сприяє конкретизації.

Отож, припустимо користуватися термінами суд першої інстанції або суд другої, третьої інстанції. Але таке поняття може визначати не суд, як постійну структурну складову судової системи, а як склад суду або судовий орган, що розглядає конкретну справу в певний час. Оскільки той самий склад або суд іншу справу може слухати як суд іншої інстанції. Завданням же принципу інстанційності слід вважати побудову судової системи з урахуванням забезпечення права громадян на доступний і якісний перегляд судового рішення в порядку апеляції й касації.

Міжнародні договори передбачають необхідність наявності в кожній національній судовій системі не менше двох судових інстанцій, але, як правило, створюються й використовуються три судових інстанції. Розгляд справи по суті називається першою судовою інстанцією. Другою інстанцією зазвичай виступає апеляційна інстанція, у рамках якої можливий повторний розгляд справи по суті в повному обсязі з постановленням нового рішення. Третьою інстанцією найчастіше виступає касаційна інстанція, завдання якої полягає в перевірці не суті справи, а дотримання юридичної процедури розгляду справи й усунення допущених порушень закону.

Особливості побудови судових систем окремих європейських країн

Слід зазначити, що законодавство і правова наука країн Європи мають певні відмінності в розумінні способів оскарження судових рішень, його завдань, перевірочних повноважень судів. Наприклад, у Німеччині пануючою є точка зору, відповідно до якої оскарження судового рішення розглядається як спосіб ухвалення нового рішення з розглянутої у попередній інстанції справи для підвищення гарантій правильності спочатку тільки попереднього, тимчасового рішення нижчестоящого суду. Відповідно до іншої точки зору оскарження розглядається як запобіжний засіб для перевірки й виправлення невигідних судових рішень у разі встановлення вищестоящим судом неправильності результату [8].

Розбіжності в розумінні суті перегляду судових рішень призводять до того, що друга й третя інстанції в різних країнах можуть іменуватися по-різному. Наприклад, в Австрії й Німеччині перегляд судом третьої інстанції рішення суду другої інстанції здійснюється за допомогою ревізії. В Англії касації немає, й перегляд можливий двічі в порядку апеляції. На другій інстанції — перша апеляція (може бути перевірена й фактична, і юридична сторона рішення, прийнятого судом першої інстанції), третя інстанція переглядає судові рішення в порядку другої апеляції (перевіряється винятково юридичний бік рішення).

У Конституції Польщі було продубльоване положення міжнародних договорів і зафіксована необхідність здійснення судочинства як мінімум у двох інстанціях (ч. 1 ст. 176 Конституції Польщі) [9]. На практиці це було реалізовано таким чином, що існують значні обмеження у зверненні до суду касаційної інстанції (Верховний суд) як за характером спору, так і за сумою позовних вимог і за суб´єктом звернення. Але, між тим, можна говорити про наявність трьох судових інстанцій.

У Франції є три судових інстанції, але існують свої особливості. Так, майнове обмеження діє вже при поданні апеляції. Не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку й переглянуті вищестоящим судом судові рішення із ціною позову до 4 тис. євро. Щоправда, такі рішення можуть бути оскаржені в касаційному порядку, але в такому разі вони підлягають перегляду лише один раз.

У Данії можливість оскарження судових рішень у багатьох випадках залежить від розсуду спеціального органу — Комісії із процедурних питань. Так, апеляційні скарги у цивільних справах на суму менше 10 тис. данських крон приймаються до розгляду апеляційною інстанцією тільки за згодою зазначеної Комісії. Всі рішення, розглянуті в порядку апеляції, можуть бути оскаржені до Верховного суду країни для перегляду в касаційному порядку тільки з особливої згоди Комісії із процедурних питань і тільки у випадках, що стосуються принципових питань.

Мабуть, одна з найпростіших судових систем серед країн Європи діє в Ісландії. Сама структура судової системи уможливлює наявність лише двох інстанцій. У першій інстанції судові справи слухаються окружними судами. Єдиним апеляційним судом у країні, що переглядає справи в апеляційному порядку, є Верховний суд. Касаційного порядку перегляду справ не передбачено.

У Нідерландах немає чіткого дотримання правила: один суд — одна інстанція. Так само як, і в ряді інших країн Європи, перший рівень судової системи Нідерландів складається із двох видів судів, один із яких має право бути апеляційною інстанцією стосовно іншого, при цьому маючи право розглядати справи й по суті. Апеляційні суди слухають справи тільки в порядку апеляційної інстанції, а Верховний суд в основному розглядає касаційні скарги, але при цьому законодавство передбачає, що деякі категорії справ розглядаються Верховним судом як першою або апеляційною інстанцією [10].

У Норвегії існує обмеження у сумі позову при поданні апеляційної скарги (не менше 20 тис. норвезьких крон). Але якщо справа за своїм характером не має будь-якого грошового вираження, як, наприклад, щодо розірвання шлюбу, то вона завжди може бути передана на розгляд до апеляційної інстанції. Таке саме правило діє й при зверненні до касаційної інстанції. Верховний суд країни буде переглядати справу в порядку касації лише у випадках, якщо сума позову понад 100 тис. норвезьких крон або якщо справа позбавлена економічного інтересу [11].

У Румунії, як і в більшості інших європейських країн, також є три судові інстанції: розгляд справи по суті, апеляційна й касаційна. Але характерною особливістю є можливість одного суду у різних випадках розглядати судові суперечки як і перша, і друга, і третя інстанції (відсутня монополія Верховного суду країни на касаційний перегляд судових справ). На нижньому рівні судової системи перебувають суди комун, і лише вони працюють як одна судова інстанція — розглядають справи по суті. Вищестоящі суди, повітові й апеляційні, мають право у випадках, передбачених законом, розглядати певні справи по суті, а також розглядати апеляційні й касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів (у порядку касації в тих випадках, коли справи оскарженню в апеляційному порядку не підлягають). Верховний суд країни забезпечує здійснення правосуддя всіма судами відповідно до принципів і положень Конституції й розглядає справи в порядку апеляційної або касаційної інстанції (статті 2—4 Закону Румунії «Про Верховний суд») [12]. Крім того, у випадках, передбачених законом, Верховний суд Румунії вправі ухвалювати рішення по суті справи.

У Словацькій Республіці, незважаючи на трирівневу судову систему Верховний суд не є органом винятково касаційної інстанції. В основному він переглядає справи в порядку касації. Але рішення, винесені крайовими судами (суди другого рівня) у першій інстанції, Верховний суд переглядає в порядку апеляції.

Питання про підсудність справ судам вирішується в кожній країні з урахуванням історичних і правових традицій і особливостей. Якщо при функціонуванні судової системи використовується правило: один суд — одна інстанція, то в такій судовій системі є три рівні. Але, як можна бачити, не всі судові спори слухаються по суті в судах першого рівня, або на першому рівні створюються суди кількох видів, одні з яких слухають справи меншої складності, а другі — найбільш складні справи або справи з великою сумою позовних вимог.

Наприклад, в Австрії є окружні суди, земельні, два верховні земельні суди й Верховний суд. Окружні суди розглядають по суті ті справи, які прямо віднесені до їх компетенції, й спори із ціною позову до 10 тис. євро. У такому разі другою інстанцією є земельний суд, а третьою — Верховний суд. Якщо ціна позову перевищує 10 тис. євро, то такий спор по суті слухається земельним судом, другою інстанцією є верховний земельний суд, третьою інстанцією так само буде Верховний суд [13]. При цьому, якщо сума позову до 4 тис. євро, то звернення до третьої інстанції виключене, тобто такі справи можуть бути розглянуті лише в межах двох інстанцій [14]. Приблизно таке саме правило діє й у Німеччині, де апеляція може бути подана лише у випадках, якщо ціна скарги перевищує 600 євро або якщо суд першої інстанції допускає подачу апеляції (у скаргах із ціною вимог менше 600 євро) (§ 511 (2) ЦПК ФРН) [15] .

У Латвії як суд першої інстанції можуть виступати не лише районні суди (перший рівень судової системи), а й, у випадках, передбачених законом, окружні суди (ст. 36 Закону Латвійської Республіки «Про судову владу»). У свою чергу, Верховний суд Латвії переглядає в порядку апеляції рішення й ухвали окружних судів, прийняті у першій інстанції, й переглядає в порядку касації рішення й ухвали окружних судів, винесені в рамках апеляційного перегляду (статті 45, 47 Закону Латвійської Республіки «Про судову владу») [16].

У Литві окружні суди мають право розглядати поряд із районними судами справи у першій інстанції у випадках, передбачених законом. Але оскільки литовський Верховний суд є винятково судом касаційної інстанції (ч. 1 ст. 23 Закону Литви «Про суди») [17], був створений Апеляційний суд, що у порядку апеляції переглядав рішення й ухвали окружних судів, винесені при розгляді справи по суті.

Висновки

Наведені приклади свідчать про тісний зв´язок між принципами інстанційності й ступінчастості. У цілому принцип інстанційності забезпечує досягнення кількох цілей. У першу чергу — це забезпечення винесення справедливого судового рішення у кожній справі, розглянутій у суді. Кожна людина, звернувшись до суду, очікує, що її порушені або оскаржені права будуть відновлені, а спір розглянутий чесно, об´єктивно й справедливо. Водночас судді, що безпосередньо розглядають спори й виносять рішення, незважаючи на високу кваліфікацію й професіоналізм, так само є членами суспільства, людьми. Відповідно, людський фактор може спричинити судову помилку, яку виключити повністю не вдається. У таких випадках сторона, не згодна із судовим рішенням, повинна мати можливість вимагати розгляду свого спору ще раз. Якщо говорити про повторний розгляд для забезпечення справедливого й законного рішення, то воно має здійснюватися вже іншим суддею, бажано колегіально і в іншому суді. Оскільки такі умови забезпечать мінімізацію суб´єктивного ставлення судді до свого рішення при його перегляді й більшу довіру до самого судового рішення як до найбільш правильного, законного, об´єктивного вирішення спірної ситуації з боку всіх учасників судового процесу. Зазначені фактори обумовлюють з процесуальної точки зору виділення різних інстанцій для розгляду й перегляду судових справ, а з організаційної точки зору — створення різних судових органів (судів) для тих самих цілей.

В Україні на рівні законодавства про завдання принципу інстанційності йдеться у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленій Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006. Для забезпечення учасникам судочинства рівних прав на оскарження судових рішень у названій Концепції пропонується, щоб кожен суд мав виконувати функції лише однієї інстанції: місцеві суди — першої інстанції, апеляційні суди — апеляційної інстанції, вищі суди — касаційної інстанції, Верховний Суд України — касаційної інстанції у виняткових випадках. Та пропонується для цього створення Вищого цивільного суду та Вищого кримінального суду як судів касаційної інстанції.

Тут треба ще раз нагадати, і наведені у статті приклади свідчать, що правило «один суд — одна інстанція» рідко використовується в європейських країнах при визначенні структури судової системи. В першу чергу тому, що дуже важко забезпечити розгляд усіх справ по суті судами одного рівня (першого). Для цього потрібно мати велику кількість судів першого рівня з надто великим штатом суддів. Тому, якщо таке правило застосовується, то збільшується кількість судів не третього рівня, а першого. На першому рівні створюються два види судів: для розгляду незначних справ, та для розгляду більш складних справ. І саме таким чином вдається забезпечити виконання завдань, що покладаються на принцип інстанційності.

ПРИМІТКИ

  1. Шишкін В. І. Судові системи країн світу : навч.посіб.:у 3кн. /В.І.Шишкін. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — Кн. 2. — С. 6.
  2. Там само. — С. 101.
  3. Організація судової влади в Україні : навч. посіб. / за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільо-вої. — X. : Одіссей, 2007. — С. 46, 101.
  4. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : навч. посіб. / В. С. Ковальський (кер.авт.кол.),В.Т.Білоус, С.Е. Демський [таін.];відп.ред.Я.Кондратьев. — К.:Юрінком Інтер, 2002. — С. 78.
  5. Куйбіда Р. О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи: монографія / Р. О. Куйбіда. — К.:Атіка,2004.—С. 40—41.
  6. Судебные и правоохранительные органы Украины : учеб. пособ. / под ред. А. С. Васильева и Е. Л. Стрельцова. — 5-е изд. — X. : Одиссей, 2006. — С. 85.
  7. Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України : підруч. / Н. С. Юзікова. — Дніпропетровськ : Оксамит-Текс, 2004. — С. 43.
  8. Конституции государств Европы : в 3 т. / под общ. ред. Л. А. Окунькова.— М. : НОРМА,
  9. Гиллес Петер. Общая характеристика судебной системы и источников гражданского процессуального права / Петер Гиллес // Проверка судебных постановлений в гражданском процессе стран ЕС и СНГ / под ред. Е. А. Борисовой. — М. : НОРМА, 2007. — С. 139—140.
  10. Там само. — С. 202—203.
  11. Судебные системы европейских стран : справочник / пер. с фр. Д. И. Васильева и с англ.О.Ю.Кобякова.—М.:Междунар.отношения,2002.—С.189.
  12. Проверка судебных постановлений в гражданском процессе стран ЕС и СНГ / под ред. Е. А. Борисовой. — М. : НОРМА, 2007. — С. 22. 14.Тамсамо.—С.25.
  13. Там само. — С. 144.
  14. О судебной власти : Закон Латвийской Республики от 15.12.1992 г.
  15. On courts: Law Republic of Lithuania from 24.01.2002 № IX-732